Девід Боуі завжди попереду культурної хвилі. Його часто копіюють, він встановлює нові стилі, але більше, ніж комерційними успіхами в якійсь окремій галузі, він відомий своїм впливом на все нові і нові покоління музикантів - від металістів до рокерів, від панків до музикантів нової хвилі, від виконавців диско до прихильників електронної музики. В міру росту від простого виконавця народної музики до вершин року, Боуі пройшов три десятиліття кар`єри, протягом якої не раз порушував музичні кордони, підтверджуючи свій статус "рок-зірки".  

В історії рок-музики цей музикант займає особливе місце. Особливе й тому, що його творчий шлях ще далеко не закінчений. Давно розпались і Beatles і Рink Floyd, старим вантажем продовжують жити Боб Ділан і Rolling Stones, відпрацьовуючи колись створену легенду. Боуі вийшов на передові позиції жанру з маскою "Зіггі Зірковий Пил", відображенням синтез-року початку 70-х років. І цілком унікальним є той факт, що він переніс свою лідируючу позицію через другу половину 70-х років, коли панкова хвиля змила з п`єдесталу практично усіх героїв рок-музики. Його місія у рок-музиці - поєднання таланту з покликанням. І те, що Боуі, чия популярність в кінці 80-х впала нижче рівня моря, не став ще однією побитою міллю рок-зіркою у відставці, говорить на користь подібної версії.

Інша особливість особистості Боуі у тому, що у всі часи його лідируючий статус, суперзірковий статус для переважної більшості оглядачів був беззаперечним. Цей статус завжди був обумовлений особистою позицією музиканта, його унікальним характером і здатністю поєднувати різноманітні жанри популярної музики - ортодоксальний рок, нову хвилю, прогресів-рок, фанкі - в єдине ціле. Всі ці якості дозволили йому (правда, не без проблем і втрат) пережити період падіння глем-року і залишитися суперзіркою у ті часи, коли у популярній музиці знову взяло гору групове начало, і майже усі супер-герої авансцени жанру відійшли у глибоку тінь.

Історія. Шлях до зірок

У Девіда Роберта Джонса (справжнє ім`я Боуі), що народився 8 грудня1947 було важке дитинство в одному з найбідніших кварталів Лондона. Батько, публіцист, і мати, що працювала у пересувному (мандрівному) театрі, не оформляли шлюб доти, доки не народився син - за умовами того середовища і часу - сам по собі скандальний факт; його брата госпіталізували у психіатричну клініку; а бійка у підлітковому віці викликала у Девіда серйозне пошкодження ока. З іншого боку, постійне захоплення музикою в сім`ї віталося. Джонси слухали піонерів року Чака Бері, Фетса Доміно, Елвіса Преслі. Девід вчився гри на гітарі, пізніше гри на саксофоні (під час навчання у технічному коледжі). До

початку короткої кар`єри актора у комерційному театрі він вже складав пісні.


Невдовзі він організував свій перший рок-н-блюзовий гурт під назвою "Davie Jones и King Bees". Цей гурт і два наступних "Manish Boys" і "Lower Third" досягли популярності лише у місцевої аудиторії, так і не дочекавшись серйозного визнання, як багато хто з сучасників. Тоді Девід Джонс, невдоволений відсутністю успіху, вирішив взяти псевдонім Девід Боуі, щоб його не плутали з ведучим вокалістом гурту "Monkeys", і записав свій перший альбом під назвою "Світ Девіда Боуі" (1967). Цей альбом у стилі кокні викликав деякі порівняння з музикою англійського композитора Ентоні Ньюлі, але в цілому критики обділили його увагою. Боуі залишив музичну сцену, заглибився у буддизм, грав у місцевому театрі і провів більше 2-х років у трупі мімів Lindsay Kemp. У цей час Боуі знайомиться з Анжелою Барнет, в 1970 році вони одружаться. До речі, згодом саме цій Енджі Мік Джагер присвятив свій загальновідомий і улюблений усіма хіт. Барнет переконала одного зі своїх друзів на студії Mercury Records зробити кілька записів Боуі. В результаті в 1969 році вийшов сингл "Space Oddity", невдовзі з`явився альбом з тією ж назвою (в Штатах він отримав назву "Man of Words/Man of Music"). Сингл, назва якого стала назвою альбому, став першим хітом Боуі - на ВВС його крутили навіть під час висадки на Місяць. Успіх композиції виявився виправданим. Наступний альбом у стилі важкого року "The Man Who Sold the World" ("Людина, що продала світ") вийшов у 1970 році. Хоча фотографія Боуі, одягненого у сукню, яку сконструювала для свого чоловіка Енджі, на обкладинці альбому викликала нерозуміння, і в цілому платівку зустріли прохолодно. Проте, музиканту вдалося привернути увагу досвідчених і знаючих слухачів. Деякі критики звернули увагу на платівку - особливо на гітару Міка Ронсона, вперше застосувавши термін "heavy metal".

Боуі поїхав у своє перше турне Америкою з рекламою свого альбому. Комерційний успіх обійшов стороною і наступний альбом Боуі під назвою "Hunky Dory" (1971), що символізував часткове повернення до минулого і був даниною творчості Боба Ділана та Енді Воргола. У цей же рік Анжела народила сина, якого назвали Зоуі Дункан Хейвуд Боуі. Майже відразу після "Hunky Dory" вийшов альбом, що зробив Боуі легендою: "The Rise and Fall of Ziggy Stardust and the Spiders From Mars" (1972). Альбом був складений з глибоких і філософських композицій про людиноподібного космічного рок-месію, що був знищений фанатизмом своїх прибічників. Платівка і тур, що був присвячений їй, породили легіони послідовників Боуі. В цей період бурхливого визнання Боуі став обговорювати природу свєї сексуальності з пресою, і його суперечлива поведінка одночасно підігрівала і затьмарювала інтерес до його музики. Бісексуальність, скоріше за все, була не більше ніж міфом. Пізніше відома липова-історія, про те, що Боуі і Джагера начебто застукали "в ліжку", була визнана найбільшим приколом і жовтою пліткою за всю історію існування журналу Rolling Stone. Боуі продовжує випускати альбом за альбомом. Протягом двох років він видав концептуальний "Alladin Sane"(1973), ностальгійно-свінговий "Pin Ups"(1973), сумний "Diamond Dogs" (1974) і концертний альбом "David Live" (1974). Між цими платівками він знайшов час для роботи з такими відомими фігурами у світі рок-музики, як Лоу Рід, для якого він задумав композицію "Fame" (написану разом з Джоном Леноном) з альбому "Young Americans". У цьому ж році він переїжджає до Лос-Анджелесу для зйомок у фантастичному фільмі режисера Ніколаса Роега "The Man Who Fells To Earth". Після завершення роботи над фільмом він записує "Station To Station" (1976) і перебирається до Берліну, де створює три новаторських альбоми - "Low" (1977), "Heroes"(1977) та "Lodger" (1979). Керує роботою піонер електронної музики Браєн Ено. За час перебування у Берліні Боуі переборює і позбувається серйозного захоплення наркотиками. В 1980 році він розлучається з дружиною, опіка над сином переходить до Анжели Барнет. Сенсація 70-х знову дає про себе знати у 80-х з легендарним синглом "Under Pressure", спільною роботою з гуртом "Queen". В 1983 році виходить альбом "Let`s Dance". Колишній Ziggy Stardust завойовує нове коло прихильників і представляє на розсуд публіки приємні на слух композиції "Modern Love" і " Let`s Dance". Диск "Let`s Dance",озвучений гітарою одного з найяскравіших гітарних геніїв, що не дожив до свого 36-річчя, Стіві Рея Воєна, якому, коли він грав ці дивні розхитані рифи, було 27. Наступні дві платівки були названі просто сміттям - хоча там була пісня "Tonight", яку божевільний друг Боуі, Іггі Поп, присвятив своїй подружці, котра загинула і яку Боуі співав з Тіною Тернер - співав так, що з цього вийшов, напевно, найсвітліший і найсумніший серед усіх надгробних плачів.

У цей період Боуі дуже зайнята людина. Він з`являється у бродвейській виставі "The Elephant Man", на екрані разом з Катрін Деньов у фільмі "The Hunger"("Голод") (1983), з Томом Конті в "Merry Christmas, Mr. Lawrence" (1983). В 1985 році він виступає у концерті Live Aid і виконує композицію Martha і Vandellas "Dancing in the Street" разом з Mіком Джагером, що відразу потрапляє до гарячої десятки Америки. Популярність Боуі почала падати з виходом альбомів "Tonight" (1984) і "Never Let Me Down" (1987). Їм так і не вдалося вразити слухачів. Тим не менше, прихильники табунами ішли на шоу Девіда Боуі "Glass Tour", з яким він успішно проїхав по всьому світу. За відгуками, постановка обійшлася в 20 млн. доларів.

Гра у класика. Nothing much happened all the same

В кінці 80-х Боуі відійшов від сольної кар`єри і створив квартет "Tip Machine". Хоча звучання двох останніх альбомів гурту (1989 и 1991) не сприяло великому успіху і скоро гурт припинив своє існування. Легку, навіяну "чорною" музикою платівку "Black Tie White Noise" Боуі приурочив до свого весілля у 1992 році з темношкірою моделлю Іман Абдул Мадрид. На платівці 1995 року "Outside" він знову співпрацює з Браєном Ено. Хоча нічого більш разючо-лякливого, ніж трек "I`m Deranged", поп-музика ще не народжувала і це беззаперечний факт, тому що саме цією піснею відкрив свій фільм "Дорога в нікуди" Девід Лінч, людина з ідеальним слухом на все потойбічне. Разом з "Outside" в поп-музику прийшло дещо більше, ніж поп-музика, і більше, ніж поп-культура в цілому - а саме, енергія самознищення, що було одягнена не у якийсь там екстремальний одяг, а у справжнісінькі респектабельні шати. Проста витівка сумуючих геніїв - створити історію про вбивство і розчленування дитини з характерним ім`ям Baby Grace, в якій винуватців буде шукати детектив Натан Адлер, - була надто стилістично витриманою. Зворотній бік святково-вбраної поп-культури показав на хвильку свою справжню подобу і зник - зник так надійно, що ні Боуі, ні Іно, що обіцяли продовжити цикл і зробити з історії Натана Адлера трилогію, так і не змогли до неї повернутись. Так світ і не дізнався, хто ж насправді вбив Бебі Грейс і чи було це актом мистецтва чи просто варварським вбивством, удаваним мистецтвом... Не стільки комерційний успіх альбому, скільки його змістовність і світове турне 1996 року, підтвердили, що мінливий експериментатор залишається талантом поза музичними кордонами. Боуі відсвяткував своє 50-тиріччя у грудні 1997 року концертом всіх зірок в Madison Square Garden. Потім був не надто вдалий експеримент по створенню поп-різновиду драм-н-бейсу, з приводу якого Боуі звинуватили у посяганні на чужі території. Тільки тепер стало ясно, що він знову зробив раніше за усіх те, до чого тотальна більшість взялася трохи пізніше. Музика "Earthling" була важчезна, прямолінійна, дуже щільна і по суті своїй не для широкого загалу і прослуховування. І нарешті "hours..." - якщо писати назву платівки так, як вона задумувалось. Немов і не було двадцяти років шукань, немов і не було Бебі Грейс, весільних дзвонів, драм-н-бейсу, гаражного року Tin Machin. Платівка вийшла настільки простою, що здавалася навіть нудною у своїй простоті. І тоді всі зрозуміли, що перед нами живий класик. Бо лише живий класик може дозволити собі, на відміну від просто "зірки", бути нудним. Прямолінійним і нудним.

Післямова

Боуі, що старанно ховається за масками різного штибу божевільних, залишився на даний час найбільш адекватною і поміркованою людиною на весь шоу-бізнес. Людям хочеться від нього якихось вибриків, чогось надприродного - люди не розуміють, що розумна людина, якій цього року виповнилося 60 років, в першу чергу буде прагнути гармонії з самим собою. Спокою, спроб повторити минулий досвід, але вже з новим знанням. У платівки "Heathen" був інший продюсер: Рівзу Гебріелу, що полюбляв матовий звук, Боуі надав перевагу старому другу Тоні Вісконті, який зробив усі найкращі його записи і який першим здогадався пропустити всю фонограму "Heroes" через нову для свого часу приставку під назвою "гармонайзер". Колеги-продюсери ходили потім за ним натовпом, вимагаючи, щоб він пояснив, як досяг такого звучання. А він мовчав, не видаючи таємниці. І ось тоді Тоні Вісконті знову почав робити для Боуі звук - характерний і впізнаваний. Звук інтелігентного глем-року, на якому Боуі зробив собі ім`я. Живий класик знову повертається до того, з чого розпочинав, - до чотирьох-п`ятихвилинних пісень про все на світі. В принципі стало зрозуміло, до чого були усі ці минулі двадцять років. Уся ця метушня, "розноси" критиків і таке інше. Вони були до того, що якщо ви не хочете від великого класика беззмістовних марень, не вимагайте від нього відповідей на запитання, що не стосуються справи. Не вимагайте від нього досконалих і ідеальних платівок. Не вимагайте від нього, щоб він знав усе, вмів усе і думав про все відразу. А просто включайте його музику і, як у старому анекдоті, розслабтесь, щоб отримати задоволення. Тому що класика - це те, що перевірено часом. Не більше і не менше.