Jethro Tull. Life Is a Long Song

„Найголовніше в музиці - вдалий пошук її коріння, традиційний колорит, а вже після — розвиток” Ян Андерсон

Передмова. Харе Ян
Музичний світ в особі Jethro Tull отримав одну з найвитонченіших і найщиріших ватаг в категорії Art та Art-Hard Rоск’у. За свою історію колектив записав 30 платівок, участь у цьому процесі загалом взяли дев’яносто найталановитіших англійських (і не лише) музикантів. Легальні продажі альбомів Jethro Tull сягнули 60 мільйонів екземплярів. За силою і пристрасністю Jethro Tull досі могли б позмагатись з кращими виконавцями балад. За філігранністю виконання вони дадуть сто очок уперед багатьом завзятим джазменам. За енергією, вкладеною в рифи й акорди, залишать позаду „важку артилерію” англійського хард-року.

Але всі ці переваги ще не визначають обличчя гурту. Основа основ, фірмовий знак, за яким завжди впізнавали Jethro Tull — чуттєва і божевільна флейта. А також її господар — музикант-віртуоз Ян Андерсон зі своїми дикими стрибками та умінням під час гри стояти й розгойдуватися на одній нозі. Його нові пісні, мабуть, не поступаються старим хітам на кшталт Aqualang чи Locomotive Breath, а Too Old to Rock and roll („Занадто старий для рок-н-ролу”), що прозвучала понад чверть століття тому, досі сприймається як прояв англійського гумору. „Я вибрав флейту, — розповідає музикант, — тому що завжди хотів використовувати в контексті рок-гурту якийсь незвичний інструмент. Водночас вона практична: я можу просто покласти її в кишеню. Крім того, гра на флейті потребує набагато більших фізичних зусиль, ніж, наприклад, гра на гітарі. Для цього потрібне сильне і рівне дихання”. Якось на гастролях у Бомбеї один журналіст запитав Яна, чому той висміює їхню релігію: „Тільки потім я зрозумів, що Крішна грав на флейті, стоячи на одній нозі. А якось навіть знайшов зображення північноамериканських богів, які теж стояли на одній нозі! Напевно, ЕМІ Records були розчаровані, що їм не вдалося підписати з ними контракт...”. На бліц-запитання про своє сьогоднішнє життя відповідає так: зараз читає книгу Марка Білінгема про котів, якими опікується („Стінг, наприклад, піклується про тропічні ліси, Елтон Джон веде боротьбу зі СНІДом... а я от турбуюсь про маленьких котів”). А секрет свого довготривалого успіху Андерсон описує так: „Ми просто не відволікалися на інші галузі й не розпорошували сили, всю енергію — для музики. А от коли в мене вже не стане сил виходити на сцену чи грати на флейті, тоді, звісно, я гратиму в гольф або рибалитиму. Але зараз, попри поважний вік, я надто багато насолоди отримую від своєї творчості, щоб відмовитися від неї”. Його сміливість як експериментатора полягає в тому, що своїй фольк-баладності він надав рокового звучання. І додав зовсім трішечки (буквально пучечку) блюзового розгойдування на синтезаторі. Але основна, пасторальна тема (pastor — пастух), вона ж — пізніше — середньовічно-рицарська (більше асексуальна), трубадурська протягом 35 років залишалася незмінною. Усім зрозуміло, що головні психологічні риси заступників пастухів: безтурботність, веселощі, помножені на чоловічу силу та агресію. Останніми роками музика JETHRO TULL почала органічно насичуватися й східними мотивами.

У перші дні української помаранчевої революції Ян виступив із зверненням до українців: „Ми, музиканти, — діти свободи. Ми завжди будемо підтримувати демократичне право вільних людей вибирати тих лідерів, котрі будуть нести відповідальність за майбутнє свого народу незалежно від того, чи це відроджена Україна, чи стара добра Англія. Демократія — це краще, що в нас є. Боріться за неї чесно і справедливо”. Свої слова підтримки разом із ним тоді сказали Стінг, і Джо Кокер. Та, попри беззаперечну міжнародну культовість, українцям Jethro Tull знайомі мимохідь. У 2005 році ватага приїздила і до України, у складі Яна Андерсона, Мартіна Бара, Ендрю Гідінгса, Джонатана Нойса та Дуена Перрі і дала двогодинний концерт у Палаці „Україна”. Не дивлячись на те, що ця музична подія так і не набула у нас широкого розголосу, Jethro Tull показали найвищий клас як музиканти. Андерсон, мабуть, має хобі — фотографувати публіку, оскільки під час концерту жестами попросив фанів („фавн” попросив фанів!) вишикуватися в якомусь захопленому хаосі біля сцени, й сфотографував себе на їхньому фоні. У цей час клавішник теж не гаяв часу — галантно поцілував симпатичній українці ручку. Концерт пройшов „на ура”. Глядачів, щоправда, було не так багато (як, для прикладу, у Москві, де джетроталівці давали аж два концерти підряд) але „взяло” всіх!

Історія. Походження
Засновник Jethro Tull лідер, співак і флейтист Ян Андерсон заслужено вважається не лише кращим флейтистом у рок-музиці, а й одним із найталановитіших мультиінструменталістів у музичному світі (окрім флейти, він досконало володіє цілою низкою інших інструментів, не кажучи вже про самобутній вокал), народився в Шотландії 10 серпня 1947 року. Він відвідував художню школу і впродовж тривалого часу не міг вирішити, обрати йому кар’єру музиканта чи журналіста. Схильність до музики переважила. Перша ватага Яна, заснована в 1963 році у Блекпулі мала назву The Blades. У 1966 році вона перетворюється на „гурт Джона Івена”, за ім’ям піаніста і барабанщика Джона Івена. До складу цього гурту входив Берімор Барлоу, який пізніше буде брати участь в самому Джетро Талі. У пошуках заробітку музиканти з часом переїжджають до околиць Лондона, а точніше у містечко Лютон. Вони частенько навідуються і в Ліверпуль. Тим не менш, грошей у них не стало більше, і буквально за якихось кілька днів більша частина людей залишила гурт і повернулась назад до Блекпула. Залишились найстійкіші: сам Андерсон і бас-гітарист Глен Корнік. Хлопці не стали побиватись і невдовзі зійшлися з блюз-гітаристом Міком Абрахамсом та його товаришем барабанщиком Клівом Банкером з містечкового гурту „Двигун МакГрегора”. Спочатку майбутні джетроталівці грали так погано, що їх не хотіли пускати два рази в один і той самий заклад. Природно, що найкращим виходом з цієї ситуації було змінювати назву гурту, маючи надію, що господарі клубів не запам’ятають їх облич. Назви змінювались так часто, що у членів ватаги вже не стало уяви і вони просили придумувати назви хлопців з технічної підтримки. І ось одного разу один з таких любителів історії взяв і охрестив їх „Jethro Tull" ( на честь агронома-винахідника, який жив в Англії на початку ХVII—ХVIII сторіччя і винайшов вдосконалену модель плуга-сіялки, що приводився до руху за допомогою коня. Найцікавішим було те, що в цій конструкції використовувались елементи музичного органу, для прикладу, такі як педаль). Єдиною причиною, за якою ця назва прилипла до ватаги став той факт, що саме тоді їх помітив перший директор закладу, якому їх виступ хоч якось припав до душі, так, що гурт запросили виступити вдруге (директора звали Джон Джи, а клуб - відомий Marquee Club). Вони уклали договір з успішним агентством Еліса-Райта і стали, таким чином, третьою ватагою, чиї справи вела компанія, що дуже швидко стала імперією Chrysalis.

Прогресивний блюз
Перший сингл Джетро Тал, спродюсований Дереком Лоуренсом, так і не отримав свого визнання у широкого загалу (це була попсова пісенька „Sunshine Day”, написана Абрахамсом), проте він став цінним трофеєм для колекціонерів, оскільки на обкладинці платівки назва гурту була написана з хибою „Jethro Toe”. Після цього гурт записав альбом блюзів „This Was” („Це таки було”), 1968 року. І Яна почали називати „Джимі Хендріксом флейти”. На цій платівці окрім пісень Андерсона і Абрахамса була присутня традиційна „Cat`s Squirrel", при виконанні якої чітко проявлялись блюз-рокові нахили Абрахамса. Андерсон же зміг проявити свої флейтові таланти в композиції „Serenade to a Cockoo” Роланда Кірка. Навесні 1968 року ватага успішно виступила на Віндзорському фестивалі джазу. Критики охарактеризували молодий колектив як майбутню зірку арт-року. До слова сказати, Андерсон вперше взяв флейту у руки всього лиш за півроку до виходу плити „This Was”. Загальний стиль гурту в той час він визначав як „певна суміш прогресивного року з дрібкою джазу”. У тому ж таки 1968-му році Абрахамс залишає гурт і засновує свій власний, „Blodwyn Pig”. Причин для цього було декілька: по-перше, Абрахамс був прихильником класичного блюзу, тоді як Андерсон хотів спробувати і інші музичні стилі; по-друге, мала місце взаємна антипатія Корнійка і Абрахамса; і нарешті -його не надто велике бажання мандрувати, тим більше закордон, і грати більше трьох разів на тиждень, тоді як усім іншим хотілось подивитись світ і завести прихильників у всіх країнах світу. Після того, як Абрахамс пішов, гурт перепробував багато гітаристів, в тому числі і Томі Йоммі з Блек Саббат, який згодом став супер-відомим.

Пошуки власного стилю
Після довгих і виснажливих проб, Андерсон затверджує на роль гітариста Мартіна „Ланселота” Бара. Більше всього Бар вразив Андерсена своєю наполегливістю: він так нервувався на першому прослуховуванні, що взагалі не міг грати. Тим не меш, Бар прийшов на друге прослуховування, хоч і забув взяти з собою шнур для підключення гітари до комбіка. Не дивлячись на всі ці дрібниці, саме Мартін Бар став постійною заміною Абрахамса в Джетро Тал, і другим з динозаврів гурту, оскільки програв у ньому настільки довго, що по цьому показнику він поступається лише Андерсону. В новому складі ватага випускає альбом „Stand Up” („Вставай”), 1969р. Цей альбом був єдиною платівкою, яка посіла перше місце в британському рейтингу. Вся музика була написана Андерсоном, за виключенням джазової інтерпретації „Bouree” Іогана Себастьяна Баха. Фактично, це вже був не альбом блюзів, і знаючий слухач відразу зрозумів, що музичний стиль, в якому став грати гурт, скоріше, можна було визначити як прогресивний рок. Яскравими представниками цього стилю є такі гурти як King Crimson, Genesis, The Nice та Yes. На думку багатьох критиків і шанувальників „Stand Up” — найкращий альбом Jethro Tull. Він одразу ж злетів на вершину британського хіт-параду, де залишався кілька тижнів. Того ж року найавторитетніше британське музичне видання „Мелоді Мейкер” назвало Jethro Tull найкращим гуртом року після Бітлз. На третьому місці стояли THE ROLLING STONES. Про таке визнання джетроталівці не могли і мріяти, адже для самого Яна Андерсона роллінги були набагато крутішими, ніж бітли.

В тому ж, 69-му році гурт видає сингл „Living in the Past”, що досягає третьої сходинки британського чарту. На цьому Джетро Тал не зупинились і закріпили свій успіх ще декількома синглами „Sweet Dream” (1969), „The Witch`s Promise" (1970), „Life Is a Long Song" (1971). Хоч у той час, гурти, які грали прогресів, не випускали синглів. В 1970 році до колективу повернувся Джон Івен і вони випустили новий альбом „Benefit”. Бас-гітарист Корнік пішов після запису „Benefit”, а на його місце Андерсон запросив друга свого дитинства Джефрі Хемонда, на честь якого і були названі такі пісні як „A Song for Jeffrey", „Jeffrey Goes to Lei`cester Square", „For Michael Collins, Jeffrey, and Me". Пізніше Джефрі виконає роль оповідача у постановці „The Story of the Hare Who Lost His Spectacles", що звучатиме на платівці „A Passion Play". На обкладинках до альбомів і живих виступах Джефрі часто називають Хемонд-Хемонд, це такий своєрідний жарт „для своїх”. Для тих, хто до своїх не відноситься, існує пояснення, цей жарт натякає на той факт, що дівоче прізвище матері Джефрі було теж Хемонд, як і в його батька. Хоч вони і не були родичами.

В такому складі Тал випускають свою найвідомішу роботу "Aqualung", 1971 рік. Альбом вийшов дуже глибоким саме за поетичним змістом, в текстах Андерсон виказав своє різке ставлення з приводу тодішніх релігійних і суспільних реалій. Не дивлячись на те, що платівка складалася з окремих речей, між ними існує зв’язок і це дозволяє знавцям називати її концептуальною. Головний герой „Aqualung" – мерзенний бродяга, що снує по вулицям і з хіттю спостерігає за маленькими дівчатками. Героїнею пісні „Cross-Eyed Mary" стала старіюча проститутка. Пісня „My God", що була написана ще до виходу альбому „Benefit” і вже встигла стати важливою частиною концептуальних виступів гурту, також увійшла до платівки. Це пісня стала ляпасом для християнських ханджів :”Люди, що ви наробили! Замкнули Його в золотій клітці, прогнули під свою релігію, Того, хто воскрес з мертвих...” Повна протилежність – „Wond`ring Aloud" – ніжна акустична любовна пісня. Що ж до першого треку альбому -„Locomotive Breath" – то він і дотепер не сходить з ефірів рок-радіо-станцій США, і рідко який виступ Джетро Тал проходить без нього.

Роботи 70-х років не схожі одна на одну, але в кожній із них є щось своє, запатентоване виключно Андерсоном і Ко. Протягом усіх сімдесятих кар’єра Jethro Tull динамічно розвивалася: альбоми посідали верхні позиції в чартах, гурт збирав десятки тисяч шанувальників по всьому світі. Надалі Jethro Tull випускали якісну продукцію, підтримуючи цим самим сформоване реноме серйозного колективу. Найбільш пам’ятні роботи — альбоми „Minstrel in the Gallery”, „Songs From the Wood”, „Heavy Horses” та „A”, представили собою на диво гармонійне поєднання арт-рокових і фолкових мотивів. Складається враження, що Jethro Tull перепробували всі стилі рок-музики, вплинули на багатьох музикантів світу. Наприклад, знаменитий хіт гурту The Eagles „Hotel California” списаний із давньої пісні Яна Андерсона „We used to know”.

Прогресів-рок
На початку 1971 року, не витримавши важкого гастрольного графіку і спокусившись бажанням проводити більше часу з сім’єю, барабанщик Банкер залишає гурт після запису „Аквалангу”, а на його місце приходить Берімор Барлоу. Останній вперше підіграв гурту на довгограючій платівці Life Is a Long Song, а в якості повноцінного члена колективу виступив при записі альбому 1972 року Thick as a Brick. Ця плита поза сумнівом була концептуальною, а по суті справи складалася з однієї композиції, що тривала 43 хвилини 28 секунд. В ті часи про таке в рок-музиці ніхто навіть не чув. Деякі шматки з нього отримали широку ротацію на радіо, тоді як зараз у наш час їх ставлять до ефіру не інакше як раритет. Thick as a Brick був першим справжнім вкладом Джетро Тал у скарбницю прогресів рок, а також першим альбомом, що досягнув першої сходинки в американському чарті.